Розмова буде про справи дуже серйознi, через те давайте вiдразу домовимося про термiнологiю. Значить, так:
Щ у к а – це щука-риба роду жiночого.
Щ у п а к – це щука-риба роду чоловiчого.
Щ у ч е н я т а, щ у п а ч е н я т а, щ у п а ч к и, щ у п е л я т а – це таке собi – дрiб’язок.
…Суперечка буяла страшна, аж трохи не до бiйки: хто бiльшу впiймав щуку.
Гордiй Iванович, знаменитий спiнiнгiст, що обшмагав своїм спiнiнгом Десну,
Днiпро i всi iншi озера вiд Чернiгова до Днiпропетровська, захлинаючись, розповiдав, що десь бiля Бужина вiн витяг на спiнiнг щуку вагою 21 кiлограм 310 грамiв, що вся вона була в мулi, як у клоччi, i що, розчинивши, вiн викинув у неї зсередини двокiлограмового судака, а зуби в щуки були у сантиметр завдовжки, i що вiн iз зуба зробив собi шило i тим шилом i досi протикає пiдметки!
Дiд Круча слухав Гордiя Iвановича, презирливо пихкаючи люлькою, i коли Гордiй Iванович, кiнчаючи розповiдь, зiтхнув: “Отака була щука!” – дiд Круча рвучко пихнув люлькою, витяг люльку з рота, сплюнув i промовив:
– Щупеля!
Гордiй Iванович пiдскочив, хотiв щось крикнути, але в нього вийшло тiльки:
– Т-т-т-т-т!..
Вiн закашлявся, сiв, ударив об землю рукою, захлинувся, довго вiдсапувався, вхопив баклажку, ковтнув води, ще хотiв щось сказати, та дiд Круча його перебив сердито:
– Ти пiсню знаєш?
– Яку пiсню?
– Що отаман Iван Сiрко спiвав?
– А мало хiба Iван Сiрко пiсень спiвав?
– Та я про щуку питаю. Пiсню про щуку? Оту:
Та щука-риба в морi
Гуляє по волi…
А менi, молодому,
Нема щастя-долi…
– Чув таку пiсню? – присiкався дiд Круча.
– Ну, чув!
– Так її отаман Iван Сiрко спiвав! Давнi дiла! Так оту щуку, що її Сiрко бачив, я впiймав! Три пуди з фунтом! А ти менi – двадцять одно кiло. Щупаченя твоя щука проти моєї! О!
– Та вiдкiля ви, дiду, знаєте, що то та сама щука?
– Та ти не перебаранчай! Ти слухай!
Ми сидiли на березi Пiдстепного лиману, пiд розлогою вербою, i така та верба стара-стара, що аж репнула вiд старостi i на три стовбури подiлилася, стовбури тi в рiзнi боки порозкарячувалися i утворили вже не дупло у вербi, а якесь мiжстовбур’я, де не те що сiсти, а й лягти можна. Дiд Круча запевняє, що тiй вербi: “Лiт iз тища, а може, й менше”.
– Сiрко Iван, дiду, пiд цiєю вербою, часом, не вечеряв?
– Сiрко? Що Сiрко?! Сiрко – це було позавчора, а ти скажи, чи не сидiв пiд цiєю вербою князь Святослав, як плив Днiпром-Славутою печенiгам бубну вибивати! Ти про це подумай, а не про Сiрка, про Йвана! О!
– Та ви, дiду, i такого можете наговорити, що пiд цiєю вербою великий князь Київський Олег цiлувався з вiзантiйською князiвною Ганною, пiсля того як ото вiн “княжну поя, отиде в волостi своя”.
– А чому нi? – визвiрився дiд Круча. – Чому, я питаю, не поцiлуватися пiд такою пiд вербою?! Та пiд таким небесним шатром, зорями вигантованим та ще й пiд тихий плюскiт джерела дзеркального? А ти б хiба не поцiлувався?!
А воно й справдi: глибоке-глибоке темно-синє, аж чорне, небо над нами, а зiрок
тих, зiрок, – та такi тi зорi чистi, такi осяйнi, – нiби хтось їх навмисне на цю нiч понадраював тертою з сирiвцем цеглою…
Вiд Пiдстепного лиману до самiсiнької розкаряченої верби-велетня прослалася протока з прозорої води. До цiєї протоки пригорнувся безкрайнiй херсонський степ, прилiг i цiлi столiття з тої протоки, гарячий, воду дудлить i нiяк напитися не може… А вода там свiжа-свiжа та прозора, бо з-пiд верби i далi поза вербою в ту протоку б’є джерельна вода, вiками б’є вода iз багатьох джерел, узимку навiть не замерзаючи… А на тому боцi протоки верболiз iз очеретом над водою нахилилися.
У протоцi риба грає: окунi та щуки. А малечi тої, малька, – табуни хмарами гуляють!
Протока ця за розчахнутою вербою повертає влiво i помiж вербами берегами йде лiворуч у Фролiв лиман, а праворуч – у Казначейський.
Чому Фролiв, чому Казначейський? Чому такi назви дивовижнi?
Тут монастир був… I всi цi неосяжнi угiддя, луки, лимани, озера – все це було монастирське, i був чернець Фрол – то його iм’ям лиман прозвано, а монастирський казначей залишив назву для другого лиману.
А в лиманах – риба й раки: карасi, як ваганки, а лини, як пiдсвинки, окунi, як постоли, а щука – як човни-довбанки.
Часто-густо чути тут над протокою вiдчайдушний хлоп’ячий крик:
– Диви-диви-диви! Он! Он-он-он, поплив! Окунь! Хай мене бог уб’є, як постiл!
Єриками лимани сполучаються з рiчкою Конкою, що вiд Днiпра тече поруч рiчки
Кринки пiд селом Кринками аж туди до села Козачих Лагерiв, а там уже знову з’єднується з Днiпром…
За селом за Кринками з Конки праворуч витiкає невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена рiчечка Басанка, яка шанобливо пригортається до могутнього Днiпра, а з Басанкн невеличкий єрик iде у Дiдiв лиман, а круг Дiдового лиману порозлягалися лимани Мала Злодiївка, Велика Злодiївка, Круглик, Шия…
…Посеред Дiдового лиману був колись невеличкий острiвець, густющим-прегустющим очеретом зарослий. А на тому острiвцi та росло три кущi калини. Давно це було.
Ще до царицi Катерини. Жив у тi часи десь аж пiд Херсоном дiд Ступа. Жив вiн з бабою Килиною, а дiтей їм господь не дав. Баба Килина була дуже люта, така люта та клята, що впiймала колись у себе в обiйстi татарина i повернула йому голову очима назад:
– Щоб уперед басурмен нiколи бiльше не дивився! Дiд Ступа саме ятерi на озерi трусив. Потрусивши ятерi, дiд прийшов додому, побачив того татарина, що взад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи:
– I менi таке буде!
Та городами, городами, городами на луки та до Днiпра… Та як пiшов понад
Днiпром проти води, та й дiйшов аж до теперiшнього Дiдового лиману. Дивиться – острiвець. Вiн переплив рiчку Басанку, де бродом, де плавом – на острiвець.
Викопав мiж трьома калиновими кущами землянку та й оселився на тому острiвку.
Утiк, виходить, од баби.
Та ви гадаєте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Кплина на острiвець заганяти дiда додому.
– Доки ти мене мучитимеш? – кинувся до баби дiд.
Баба Килина дiда по тiм’ю цiпком! Дiд-у неприто-мiю!
Баба на нього – цеберку води! Дiд схопився i тiкати! А в головi ще в дiда як слiд не вияснилося, – вiн у воду. А там – ковбаня! Потонув дiд – тiльки бульбашки на тiм мiсцi пiшли.
З того часу й прозивають цей лиман Дiдовим лиманом.
Давно це було. Вже й острiвця того нема – у воду осiв, а ще й досi на тiм мiсцi, де пiрнув дiд Ступа, як подивитися, бульбашки з дна пiдносяться…
– Ну, а з бабою Килиною що?
– А що з такими бабами, як баба Килина, буває? У вiдьми пошилася! Довгенько на мiтлi отам побiля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потiм до Києва на Лису гору подалася. За головну вiдьму, кажуть, на Лисiй горi правила. Ото, як було справляється на Лисiй горi вiдьомський шабаш, так часто-густо чувся найдужчий голос, – рiзко отак заспiва, заспiва, заспiва, а потiм i виведе, нiби бугай з поросям, – то баба Килина! А ото рокiв iз десять тому приїздив до нас iз Херсона лектор, так казав, що вiдьом уже й на Лисiй горi зничтожено, вже тепер там самi забобони залишилися! А що воно за штука отi забобони, я вам уже й не скажу! Казав тут один, бiля церкви, як я ото у великий пiст говiв, що то нiби антилерiгiйна пропаганда! Могло буть!
Це так про Дiдiв лиман дiд Кирюха з Маячки розповiдає.
– Та що ви його слухаєте? – пихкає люлькою дiд Круча. – Верзе чортiйщо! I хто б ото йому повiрив, що баба дiда втопила?! Та не народилася ще й нiколи в свiтi не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покiйниця теж колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобiт не заховала та на пiч мене не загнала, – я б її був порiшив! I не кавкнула б! А так своєю смертю померла!
Бачили ми таких бабiв!
– А де ж, дiду, Сiркова Iванова щука, на три пуди з фунтом? – запитав у дiда Кручi Гордiй Iванович.
Дiд Круча подивився на небо, позiхнув, перехрестивши рота:
– Побiлiшав, дивiться он, уже Чумацький Шлях! I Волосожар геть он аж куди вiдкотився! Давайте подрiмаємо! Ось-ось уже й на свiт благословлятиметься!
Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.
* * *
…Дiд Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльцi нiгтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разiв iз п’ять, вийняв люльку з рота, сплюнув i почав:
– Було це… Та ще мiй дiд покiйний, царство їм небесне, живi були. Щоб не збрехати, було це якраз отодi, як вийшло замиренiє з Гапонiєю (Японiю дiд Круча уперто називав Гапонiєю, а японцiв-гапопцями). Почали в нас тодi, пам’ятаю, панськi якономiї палити. То там у степу пан горить, то там… Та й у нас була панська якономiя… Я родом не тутешнiй, я звiдти, аж iз-за Чаплинки, туди ближче до Таврiї… Менi вже тодi на призов повернуло. От дiд i кажуть:
“Що ж воно таке оце на свiтi робиться?! Скрiзь пани горять, а наш же як: у бога теля з’їв, чи як?”
Подивилися дiд на мене, а я на дiда, а потiм дiд i кажуть бабi:
“Ти, Федосько, хлiба нам у торбину поклади, хлiбин зо двi, та цибулин з десяток, солi, пiдемо ми з Ваньком (мене Iваном кличуть) сiткою перепели ловити”.
“А навiщо ж вам аж двi хлiбини?” – запитує баба.
“Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелiв – та, може, аж до Олешек на базар понесемо, в Олешках, кажуть, нiмцi за перепели добрi грошi дають!”
Дiд говорять, а самi й не посмiхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне.
Одне слово, щоб довго не говорити, згорiла тої ночi нашого пана якономiя, а ми з дiдом опинилися аж ув Основi, працювали на виноградниках, а потiм у цi мiсця прибилися та тут уже й отаборилися.
Батько мої з братами та з сестрами на Дальнiй Схiд подалися, десь аж на Амурi опинилися, а я з дiдом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас i баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми поховали, а потiм i дiда…
Замовк дiд i замислився, замислився…
Покотилася з неба зоря, заревiв бугай у Казначейському лиманi, вдарила пiд кугою щука.
– Ач б’є! Ач, як б’є! – мотнув бородою дiд.
– А коли ж уже про щуку, дiду? Про Сiркову? – Гордiй Iванович до дiда.
– А ти не перебаранчай! – сердито огризнувся дiд. – Ти слухай!
Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не дихали.
Раптом крик:
– Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!
Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.
– Бий тебе сила божа! – пiдскочив Гордiй Iванович. – Звiдки вiн тут?
– Здох би вiн йому! – вилаявся дiд Круча. – То сторожовi кури на вербi ночують.
Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!
– Дивись, налякав як, гемонський пiвень!
I знову тиша, тихо, тихо…
… – Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, – почав дiд Круча, – у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуємося на щук у Басанцi, на живця… А ковбанi там глибочезнi є. Там така є ковбаня – сажнiв, мабуть, iз п’ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска – у двадцять п’ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була – мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.
Пiдсiк я. А дiд – поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, – i згадав чорта: за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питає:
“Чого ж не тягнеш?”
“Чепа, – кажу, – корч!”
Та як смикну! А воно мене як смикне – так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:
“Рят…”
А воно мене як смикне – я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, – верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе…
– Та що ж водить? – не витримав Гордiй Iванович.
– Та ти слухай, – одмахнувся дiд. – Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та так смикає, та так смикає, що рука трiщить. Дiд кричить:
“Тягни! Подтягуй!”
А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикається з води щось таке вродi бура коров’яча морда, тiльки безрога!
Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить… Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, – чи змерз, чи щось iнше, – та тiльки вiн у крик:
“Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!”
“Держiться, – кричу, – може ж воно уходиться?”
“Та пускай, – дiд кричить, – бо воно нас обох потопить!”
I таке – хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливає:
“Що таке?”
“Рятуй, Микито!” – ми з дiдом до нього.
А воно якраз знову вгору йде, морду витикає…
“Бий, Микито, веслом! Бий!”
Микита як урiже його веслом межi очi, – вивернулося воно на водi. Дивимося – щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води… Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили… Он яка щука!
– А звiдки видно, що вона Сiркова? – запитав Гордiй Iванович.
– Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера “СИ”… Сiрко, значить… Мiчена.
– Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили… “СИ”… Лiтера… Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi… Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?
– А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко – це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!
…”Великi, – сам собi я подумав, – щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт!
Iсторичнi щуки!”
* * *
При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.
Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували.
I знаєте, на що?
На дорiжку! На блешню!
Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою.
Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов’язково мiнiмум з пiвдесятка щук і є! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслує Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович – дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни – тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!
Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!
Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!
Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!
А то ще є один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.
Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляєтеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.
Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Пiд’їздите потихеньку, щука не тiкає. Ви її пiдсакою – рраз! – в човен.
I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!
От у вас одразу i щука є, i судак!
Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадає на здоров’я вам!
Чи ловив я великi щуки-монстри?
Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!
А так – щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, – такi траплялись! Брехати не буду!
