Остап Вишня - “Біля річки” гумореска
Текла собі річка, річка невеличка, а хоч і невеличка була та річка, та, проте, глибоченька.
Над річкою село, а в селі жив білявенький Микола із своєю мамою, і хата їхня стояла над річкою. Миколина бабуня, як іще жива була, казала:
— Наш город у річці полощеться.
Справді, город їхній спускався аж до самісінької річки, понад річкою щороку садовили капусту, і як треба було Миколці збігати до кооперації чи по гас, чи по сірники, мати казала:
— Ти, Миколко, біжи капустами — так ближче!
А ще ближче було до кооперації, як перепливти річку, а потім, пробігши навпростець лугом, перебрести через річку, бо там був брід,— там річку і перебродили і возами переїздили…
Миколці було там води попідруки, не більше, іноді хіба, як трохи вбік ступнеш, ну тоді булькнеш з головою.
— Я, мамо, не капустами побіжу, а пропливу, а потім лугом, а там перебреду, так ближче,— каже було матері Миколка.
— А я тобі кажу — біжи капустами, бо ще втопишся,— сердиться мати.
— Щоб я та втопився?! Я плавати вмію!
— А як ти з бляшанкою та з сірниками пливтимеш? Ось не вигадуй мені, біжи, кажу, капустами!
— Вертатимусь з сірниками капустами, а туди перепливу! — сперечався Миколка.
Мати знала, що Миколка плавати вмів, річку перепливав вільно.
— Та біжи вже,— махала мати рукою,— хіба тебе переспориш?..
Миколка підстрибцем у берег, труси на голову, як картуз, бляшанку чіпляв на шию, та в річку,— і на тім березі.
А з крамнички вже вертався або вулицею, або капустами, пливти не можна, сірники замочиш…
Річки Миколка не боявся аж ніяк: улітку цілими днями купався, печерував раки з хлопцями, а взимку, як річка замерзне, скільки було для Миколки та його товаришів радощів, скільки веселощів: і на ковзанах по льоду бігати, і на ковзанках,— як розженешся з берега, так аж до того берега перелітаєш — і на двох ногах, і на одній, і навприсядки.
А як парубки з дівчатами крутилку було зроблять!
Серед річки в кригу вбивається кілок, на кілок надівається старе колесо, між спицями встромлюються довгі дрючки, а до них на кінцях прив’язуються санчата.
Хлопці кілками крутять колесо, а санчата по колу вихором літають.
Держись тільки!
Сприснули руки, не вдержався,— грудкою вилітаєш із санчат і летиш перекидом по кризі та об берег тільки — грюк!
І нічого не болить! Тільки ж весело як!
А то ще пізньої осені, коли тільки-но річка починає кригою братися, лід іще тоненький, і як на нього ступнеш, він тільки — рип! — і виляски з того рипу так по всій річці і покотяться.
Тоді бійся далі ступати — так і шугнеш під лід з головою!
От як лід дужче вже замерзне і хоч рипить-тріщить, та не провалюється, а тільки вгинається, крижана перина на річці робиться, тоді можна розігнатись по тій перині, посковзнутися… і страшно, і радісно: ти летиш, а крига перед тобою хвилями…
Тільки так, щоб мати не бачила, бо за такі крижані перини перепадало від матері віником, а то ще було мати й у хаті замкне, доки з роботи прийде.
— Я тобі дам крижаної перини! Шугнеш під лід, де я тебе тоді шукатиму?! Сиди вдома!
Тоді дуже сумно в хаті сидіти і плакати хочеться…
Хоч і сумно в хаті замкнутому сидіти, хоч і невдоволений Миколка із своєї матері, та, проте, краще все-таки матері слухатися.
Одного разу треба було Микол ці збігати до кооперації по сірники.
Діло було пізної осені, річка замерзла і вже взялася тоненькою кригою.
— Біжи ж вулицею, не здумай через річку пересковзуватися,— наказувала Миколці мати.— Крига ще тонка, не витримає, провалишся…
— Та…— такнув у відповідь Миколка…
Вибіг Миколка з хати, озирнувся, чи не дивиться мати,— та не на вулицю вибіг, а подався у берег.
Річка вже стала. Лід на ній молоденький та блискучий-блискучий.
— Перескочу! Пересковзнусь! — подумав Миколка, розігнався і на лід.
Лід затріщав, угнувся і на всі боки пішли виляски й тріщини.
І до середини ще не досковзнувся Микола, раптом — трісь! — лід зламався, і Миколка пірнув з головою у крижану воду.
Він виринув, не розгубився та замість того, щоб пливти назад до свого берега, вирішив вилізти на кригу, щоб перебігти на той бік.
Що візьметься за лід рукою, він — трісь! — і вламався,— трісь! — і вламався.
Сусіда, дядько Мусій, якраз витягав на берег човна на зиму.
Він побачив, як Микола провалився, й крикнув:
— Пливи назад! Сюди ближче!
А Микола своєї: пнеться туди, до того берега, і пірнає.
Бачить дядько Мусій, що хлопець із сил уже вибивається, вхопив багра, підбіг,— а багор був довгенький,— і зачепив гаком Миколу за штанчата й витяг на берег.
— Ну чого тебе туди понесло? Не бачиш хіба, що лід іще тонкий? Біжи швидше додому та на піч, а то застудишся!
Було Миколі від матері. Було й на печі, було й тоді, як і з печі вже зліз.
Хоч і горілкою мати витерла, і чаєм з липовим цвітом напоїла, та, проте, довелося і віника скуштувати, і в кутку постояти.
А найболячіше було те, що, мабуть, із тиждень замикала мати Миколу в хаті, як ішла на роботу.
Чи боявся після цього випадку Микола річки?
Не дуже! Щоправда з крижаними перинами він був обережніший, а як добре замерзала річка, увесь час він на річці — і на сковзанках, і на ковзанах, і на крутилках.
А влітку — і раки печерував, як завжди, і вже плавав, плавав, без кінця купався та плавав.
А як було хтось нагадає:
— Ану розкажи, Миколо, як ти під кригою восени плавав?
— Ну то й що? — сердився Микола.— Ну й виплив! Не втопився ж!
— Та то ж не ти сам виплив,— сміялися хлопці,— то тебе дядьків Мусіїв гак за штани “виплив”!
Микола махав рукою:
— Побачимо, як із вами таке трапиться!
Коли Микола підріс і ходив уже до школи, він так плавав, що ніхто з товаришів його випередити не міг і ніхто довше, як він, не міг пробути під водою.
Як призвали Миколу до Радянської Армії, призначили його до Чорноморського військового флоту.
Там він пройшов школу плавби, і тепер Микола майстер спорту і чемпіон Радянського Союзу з плавання.
Тепер :він тільки весело посміхається, як приїздить додому, а йому дядько Мусій гака показує:
— Оце, Миколо, той гак, що допоміг тобі чемпіоном стати!
Коли розпитують Миколу, де він так добре навчився плавати, він замислюється і мрійно говорить:
— Добре жити над річкою!
— А як річки нема, тоді як?
— Ставки треба копати,— говорить Микола.— Нема такого колгоспу, де б не можна запрудити чи викопати ставок. А в ставку так само можна навчитися плавати, як і в річці… Та ще до того коропів розводити… Он що треба робити!
Остап Вишня - “Дідів прогноз” гумореска
Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п’ятницю надвечір під суботу, — іі;е не так-то уже дуже й важливо.
Головне — було це ще взимку.
Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та іде.
Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві:
— А поклич-но мені діда Тимоша!
— Якого, — питає сторож, — вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші.
— Глухого.
— Так вони ж у нас обидва глухі!
— Хіба і другий вже оглух?
— Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, — вони й оглухли.
— А я й не знав! — каже голова. — Ти мені того поклич, що вже давно не чує.
— Так, мабуть, з печі не стягну, вони ж із печі не злазять!
— А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є.
Пішов сторож кликати діда Тимоша до голови правління.
У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно.
— Здорові були, діду!
— Га? — питає дід Тиміш.
— Здоровенькі, кажу, були, діду! — з усієї сили гукнув сторож.
— Ага! — відповів дід Тиміш.
— Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! — гукнув сторож.
— Що каєте? — питає дід Тиміш.
— Голова правління просить! Голова! — аж посинів сторож од крику.
— Голова, каєте? — перепитує дід Тиміш.
— Еге! Голова!
— Голова, каєте?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова — ні! Голова в мене — ого-го!
Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять.
Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю і вийшов із хати.
— Що воно ото таке біле скрізь? — питає дід у сторожа.
— Сніг, діду!
— Га? А по-моєму — сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на покрову на призьбі сидів, так іще його не було!
— Правда ваша, діду, на покрову ще не було! — ствердив сторож.
— Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам’ятаю! Щоб я та не пам’ятав! Ого-го!
Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша.
— Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили.
— Що каєте? — перепитав дід Тиміш.
— Не заходили, кажу, давненько!
— Онуки, каєте, дрібненькі? Повиростали вже, всі вже повиростали! Помовчали…
— Діду! — звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович. — Чималенько ви вже на світі прожили. Як по-вашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай?
— Га? — на це йому дід Тиміш.
— На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! — кричить дідові в вухо Махтей Федотович. — Снігу!
— Снігу, каєте?
— Еге ж! Снігу!
— Снігу, каєте? На покрову не було. Що не було, то не було!
— Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай, чи неврожай?
— Га? — дід Тиміш ізнову.
Нарешті Махтей Федотович за допомогою всіх присутніх у правлінні розтлумачив дідові, що од нього треба.
— Ага! То ви б так і казали! — кивнув головою дід Тиміш.
— Ну, то як по-вашому, дідусю?
— Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам’ятаю, ще як покійний батько повернувся додому з-під генерала Скобелєва, так такого снігу було! Ой снігу ж було! Ой снігу було! Вийдеш, було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас. Сірко, дуже злий був собака, — таких тепер собак нема, — на цепу сидів… Так покійний батько його біля бовдура прип’яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам’ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший — як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки — реп! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не забувати, що як багато снігу, то то вже обов’язково на врожай!
— Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть? Ну, ідіть з богом!
— Як каєте?
— Спасибі, кажу! Ідіть, кажу, з богом.
— Ага-га! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте!
За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом.
Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби.
Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив:
— Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить — вискочимо.
Ми Махтеєві Федотовичу от що скажемо:
— Махтею Федотовичу! Передайте дідові Тимошеві наш низенький уклін за його довге трудове життя! Дбайте, щоб дідові Тимошеві на печі тепло було. І не примушуйте його без потреби злазити з печі. На прикмети іноді зважити треба. Але найкраща наша радянська прикмета — справжня боротьба за врожай. Для цього треба сівбу вчасно і добре провести. Для цього треба… Але про все це якнайкраще дізнаєтесь з постанови партії про піднесення сільського господарства. Ось на цю постанову і зважайте. Зважайте і виконуйте її.
Тоді напевно “вискочите”!
1947
