“Не бiйсь вовка, – сiдай у хатi”.
Вовк-хижак i хижак лютий, кровожадливий, – проте боятися його нема чого.
Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй і досвiдчений убийвовк, – так вiн усiм розповiдав i всiх учив, що вовк – звiр надто полохливий i боязкий.
– Ось послухайте, – казав усiм Кiндрат Калистратович. – Живу, як знаєте, я на хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою аж на лiщину нiби налягає. От вовк i нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночi пiд стрiхою в кошару дiрку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарi, звiсно, гвалт, – вiвцi: “ме-е-е!” та й у хлiвi, – а хлiв поруч, – корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сiре повз мене пiд стрiху-шелесть! Крiзь дiрку проскочити не встигло, як я його за хвiст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звiр! Така вже, звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви менi тут кажiть, а вовк-звiр крiпко полохливий!
А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть, бо хто знає, яка б “неприятнiсть” вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кiндрата Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi ззаду… А Кiндрата Калистратовича ми всi знали за хоробру i сильну духом людину.
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:
“Не бiйсь вовка!”
Полювати вовка – це для мисливця i честь, i обов’язок, бо хто ж таки не почервонiє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
– Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторi вчора вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од’їли.
– А де це Вербовий хутiр?
– Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш як п’ять буде. Як доїдете до могили, так дорога влiво пiде, тiєю дорогою й їдьте. Ярок переїдете, берiть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутiр i в’їдете…
– А вовки хiба в самому хуторi?
– Ну, на хуторi спитаєте кривого Степана, – вiн знає, де вовки. Той усе на свiтi знає. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав.
– Чи не в Перещепиному це лiсi? – кидає Кiндрат Калистратович.
– Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм бiльше бути, як не в Перещепиному… I лiсу чимало, i самi ж вам ярки та балки. Тiльки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?
– Закурюйте?
– Так почекайте, – устряв знову Кiндрат Калистратович. – Як у Перещепиному, так чого ж нам тодi до Вербового хутора їхати? Перещепине – воно ж бiля Розлогого хутора, а Вербовий – так вiн же бiля Кучерявої балки… То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?
– Мо’й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звiр! Правильно! Тiльки в Кучерявiй! Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють, – волосся дротом!
– Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявiй!
– Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, – його всi там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе знає, бо охотник давнiй, от тiльки що оце тепер правов не вибрав.
– Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибi, що сказали!
– Щасливої! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка!
– Закурюйте!
– Спасибi. Так, як ярок переїдете, берiть зразу понад ярком, i аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки якi. Нiззя, треба винищити. Бувайте здоровi!
II
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр.
– Тррр! Драстуйте, бабусю!
– Драстуйте!
– Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе?
– Кривий Степан?
– Еге! Охотник!
– Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн… Одна… Друга… Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тiєю вуличкою у самiсiнький двiр так i в’їдете.
– Спасибi, бабусю!
– Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.
– Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали.
Бабуся кричить:
– Та куди ж ви? Вже проїхали!
– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямiсiнько в двiр.
– Драстуйте, Степане! як вас?…
– Iванович…
– Степане Iвановичу! Це ви охотник?
– Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер…
– Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?
– Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що… Зайчики, тi, конешно, попадаються. I густенько… Лисичку iнодi торохнеш… Буває…
– А троє овець хто зарiзав?
– Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а кабанчика…
– А телицi зад хто од’їв?
– Що ви, товаришi? Це – брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади од’їдать… Хто ж це вже пiдкопується?!
– Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв!
– Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони – “зади од’їдають”? Хай знiмають, коли не вiрять!
Розтлумачуєте, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Iванович заспокоюється.
– Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
– Говорили, що кiлометрiв за п’ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. I що справдi нiби комусь зад од’їли… Не знаю тiльки кому – чи телицi, чи комусь iншому…
III
– Поїдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуємо, – каже Кiндрат Калистрато-вич. – Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки є справжнiй мисливець, бо має i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i знає, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою.
– Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!
Поїхали.
Кіндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдає про вовчу облаву.
– Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк залягає на день у густiй хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од’їдати телицям зади, рiзати овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тодi призначається облава. З’їздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягується шнурком, з прив’язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки… Звiр пiде на охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боїться прапорцiв… От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У лiсi тихо-тихо… Iнодi тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел…
Ви стоїте й “прочiсуєте” зором свою територiю: де стежка, де галявина, – щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде – чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на їхню територiю, а щоб вовк був ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiляє старшина загонщикiв… Не лiс там у загонщикiв, а пекло. – Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямує на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки – то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця – тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин – стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую його єством своїм усiм. I от – мiж кущами – мельк! – сiре. Раз на мене – вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще – пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, – на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:
– Скiльки взяли?
– Трьох!
– Скiльки пройшло?
– Два!
– Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!
I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави…
– А тодi, пам’ятаю…
– А тодi…
– А раз…
Та що там говорити…
Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.
Слухачi зачарованi…
IV
Iдете, значить, ви на Попiвське.
Обабiч дороги, аж ген-ген – куди око дiстає, закучерявилися зеленi вруна колгоспної озимої пшеницi.
А за зеленями, на пагорках, чорнiє, нiби воронове крило, колгоспна зяб…
Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй – батiг, що загрозливо навис над кобильчиною:
– Н-н-н-о! Н-н-н-о!
– Куди летиш, дядьку?
– Вовк!
– Де?
– Отам, на горi, на пшеницi! Мишкує! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмує:
– Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буває. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо…
Пiдтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.
– Он! – аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимої пшеницi стоїть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхує. Потiм починає гребти лапою землю.
– Хлопцi! – шепотить Кiндрат Калистратович. – Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiєї вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.
Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, – легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.
Пiдпустивши звiра метрiв на п’ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.
Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.
Кiндрат Калистратовнч його вдруге… Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний крик:
– Тату! Нашу сучку вбили!
I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п’ять хуторян…
Тут дозвольте хвилин на п’ять перервати оповiдання…
А через хвилин п’ять ясно вже було все:
– П’ятдесят i не менше!
Зiйшлися на тридцяти.
– Та заберiть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
Їдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:
– Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле…
А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:
– Тiльки ж той був без цуценят.
1945
Джерело: https://gumoreska.in.ua/vishnia/
