М. Т. Рильському
Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської…
…Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.
Само собою розумiється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стрiляє), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…
Їдете ви компанiєю, тобто колективом, так – чоловiка з п’ять, бо дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi…
У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуєте:
– Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?
– Взяв!
– Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, – доведеться з “горлушка”!
“Горлушком”, за мисливською термiнологiєю, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву “право руля”.
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий привiт i пiшло спать… Це ввечерi… А вранцi дика качка зривається шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починає на свiт благословлятись.
Звуться цi часи у мисливцiв “зорьками” – вечiрньою й ранковою…
В цi часи ви чуєте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум – свист качиних крил!
Ви i сюди – бах? I туди – бах! I отуди – бах!
Ах, незабутнi хвилини!
На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов’язково… Запiзнення на вечiрню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще напередоднi знаєте, шо на вечiрню зорьку ви обов’язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, i в час од’їзду ви вибiгаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих “Куди?” – кидаєте: “Спiшу, щоб на вечiрню зорьку спiзнитись”, i галопом далi…
Словом, спiзнились… До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки “повиключали мотори”, почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови, полягали спать…
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сiно, простеляєте плаща, лягаєте горiлиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо i вiдпочиваєте… А вiдпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собi на здоров’я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…
– Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!
– Що, нема?
– Нема!
– А я взяв! Я поклав собi за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi прив’язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!
– Доведеться й собi прив’язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої… Капризна це, я вам скажу, штука, як з “горлушка”… Повiтря чисте, на широке диханiє вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже “горлушко” бiля “донушка”.
Тут i починається найцiкавiший момент качачого полювання.
Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.
Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса – це те, що всi вони – факти, що все це насправдi було, що: “розкажу, то не повiрите, але це-факт!”
…Швиргається вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповiдань…
I вiльно дихається, i легко дихається…
Поволеньки голос оповiдача тихшає, потiм якось переривається i зовсiм затихає…
Сусiда тяжко якось зiтхає…
– Про що думаєте, Iване Iвановичу?
– Про Америку! Яка все-таки технiка.
– А що таке?
– Кажуть, двоствольну стопку видумали!
I тихо… Поснули…
“Раннiм-рано та ранесенько”, ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:
– Вставайте! Вставайте! Час уже!
– Г-г-г! М-м-м!
– Вставайте!
– М-м-м!
– Б-б-бах!
З криком: “Бомбьожка!” ви зриваєтесь i мчите.
– Куди? Куди?
– В бомбосховище!
– Тю на вас! То я в крижня гахнув!
– I промазав.
– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька…
Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики…
Качка, як вiдомо, птах… Вона – лiтає…
Як її стрiляти?
Дуже просто: цiльтесь обов’язково в око. I бахкайте.
– Бах! – i в торбу. Бах! – i в торбу.
А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! – i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:
– Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука… Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:
– Дорогi, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки…
Найперше й найголовнiше – обскубти качку.
Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр’я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр’я вам не заважає… I качка обскубана, i кабiнет – перина…
Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:
– Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!
Дуже це смачно у мамiв виходить.
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявiть:
– Це – качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi…
– А чому в неї горло перерiзане?
– Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й… зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!
Залишається, отже, останнє: їсти суп.
– Як його їсти? Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте “Записки охотника” Iвана Сергiйовича Тургенєва. Прекрасна книжка!
1945
